На початку 1990-их років, в час політичної барикадності значного українського поетичного масиву, Михайло Каменюк усупереч загальній тенденції написав і видав книгу "Птах безодні 100 поезій про кохання", яка вийшла у Вінниці фантасгачним як на поезію накладом – 50 000 примірників. Показово, що зараз збірка ця стала бібліографічною рідкістю.
І ось знову 100 Каменюкових поезій про кохання – сотня інтимних сторінок, що складають своєрідний роман-сповідь, в якому герой переживає усі стадії розвитку сердечного почуття (за розділами це "Пристрасть", "Гріх", "Розсуд", "Спогад", "Жаль"). Однак ця ріка любові вже не плине єдиним потоком, а розбивається острівками, рифами буденності, життєвих прозаїчних реалій на своєрідні рукави, в чому й приховано внутрішній драматизм книги.
До кого, до чого вона спрямована? Мабуть, насамперед – в русло гарячого протесту проти вихолощеності, запрагматизованості, механічної спрощеності сучасних "любовей", безжально оголених на котурнах маскультури. Особливий менестрельний стиль поетової оповіді, образ вічної дороги, стежки, шляху до вищих поривань є спробою зромантизувати вічне найвище людське почуття в класичних традиціях європейської любовної лірики.