З кожною новою книгою розширюються творчі обрії Анатолія Шкуліпи. Манера його письма проста, овіяна любов'ю до рідного народу, до його славетної історії, яка постійно то перекручувалася, то підтасовувалася на догоду самозакоханим узурпаторам, а то й узагалі замовчувалася чи нещадно випалювалася нищівним вогнем великодержавного шовінізму.

  Історія одного з найславетніших синів України Олексія Береста, яка досить несподівано до глибини душі вразила поета, ще несподіваніше вибухнула масштабним епічним полотном – у віршованій формі, що стало великим одкровенням передусім для самого автора, бо буквально ще попередньої миті він і вві сні не мислив братися за поетичний роман, який сам забив із нього потужним і розмаїтим струменем. І не записати його стало би непоправним гріхом.

  Буквально перед завершенням верстки книги авторо­ві трапилися на очі фотографії тієї, штурморейхстагівської, доби – і вони ніби влипли в текст, помітно доповнивши його високим поетично-патетичним духом наших людей.