Як щемливий подих безмежно закоханих... І як відлуння козацької далини... Як біль натруджених рук... І як сон, що тихо перепливає через зарослу очеретом річку... Як зойк зраненого серця... І як бунт почуттів, який уже нічого не може виправити... І все це – Пручаї... Іще жива, але вже зникаюча, малесенька цяточка на карті Прилуччини Чернігівської області... Це – надривистий плач, нестримне голосіння душі... Безсилля сильних людей, які жили в цьому хуторі і які тепер марять ним безперестанно, бо й він сам, на жаль, стає дедалі густішим маревом... У нашій, гаряче любимій і нарешті незалежній Україні, але от від кого – в першу чергу?.. Невже від нас самих? Адже це ми (не хтось там) не можемо врятувати від зникнення те, що вважаємо найдорожчим.
  Книга наповнена глибокою тугою за втратою маленького хутора... Як і багатьох таких населених пунктів, іще недавно вщерть переповнених людьми і всякою живністю, на міцних підвалинах яких вистоялася, укоренилася й розрослася буйними кронами наша дивовижно-мальовнича Україна...
  Пручаї – воістину Божий куточок, Прикарпаття на Сіверщині – в сконцентрованому вигляді.
  Книга розрахована на широке коло читачів, кому не байдужа доля України.

  У книзі розповідається про минуле й сьогодення двох споріднених по духу сіл-сусідів – Охіньки та Пручаї, що на Прилуччині Чернігівської області. Це – своєрідний літопис про покоління людей, які народилися, жили, працювали, любили, створювали сім'ї, мріяли й сперечалися, а разом з усім – ненастанно творили історію неймовірно мальовничого поліського краю, залишаючи свій яскравий чесний слід на землі.
  Книга розрахована на широке коло читачів, кому не байдужа історія України.